РОСІЯ

Для Росії, Швеції та України Полтавська битва мала діаметрально протилежні наслідки, а відтак у кожного народу формувався різний світогляд та часове осмислення події. Відразу після її завершення московська влада в особі царя Петра І розпочала творення власного бачення цієї події та її історичного значення. У листах, відправлених з поля битви 27 червня 1709 року до найближчого оточення, насамперед до царевича Олексія, Петро І назвав перемогу «неслыханною новиною», «неслыханною викторией», «зело превеликой неначаемой викторией». Тобто Петро І сприймав цю перемогу як неочікувану, неймовірну, фантастичну. Але згодом постала необхідність докладніше обґрунтувати причини перемоги московської армії над шведською як для себе, так і, в першу чергу, для європейців. Московським царем була запущена в хід потужна пропагандистська машина. Масово почали продукуватися листи, реляції, підправлені карти битви, гравюри, живописні полотна, медалі і медальйони, історичні праці. Усе це повинно було переконати сучасників і нащадків у величі й грандіозності події. За понад триста років Полтавська битва обросла різними оцінками й інтерпретаціями, які лягли в основу міфу про неї.

Петро І добре розумів необхідність пропагандистського забезпечення своїх військових перемог. У стислий термін було замовлено серію медалей і медальйонів, пов’язаних із перемогою під Полтавою . Замовлення виконували відомі іноземні майстри Франц Мюллер, Соломон Гуен, Готфрід  Гаупт, Христіан  Вермут, Георг Гауч.

Одним із засобів донесення інформації стала й гравюра, яка давала можливість отримати велику кількість відбитків одного й того ж зображення. Тематичні сюжети замовляли найкращим іноземним граверам Пітеру  Пікарту й Андріану  Шхонебеку, а також створили сприятливі умови для творчості власних талановитих майстрів – братів Івана та Олексія Зубових. Зображення медалей і гравюр мали алегоричний характер: Петро І порівнював себе із найвидатнішими полководцями стародавнього світу – Олександром Македонським та Юлієм Цезарем.

Полтавська битва 27 червня 1709 року розгорнулася за непередбачуваним сценарієм, однак московський цар послідовно переконував Європу, що перемога була здобута завдяки його військовому генію. Він особисто відредагував перший план баталії «Боевые порядки», складений генерал-квартирмейстером московської армії Людвігом Аллартом. Саме цей план опублікували в «Книзі Марсовій» (1713 р.) як один із найдокладніших і точних планів Полтавської битви. Але вже сучасники зазначали, що вказана на петровській мапі кількість шведських сил, вишикуваних до бою, була більшою за реальну, шведські полки були позначені не в тих місцях, де вони дійсно розташовувалися. Таким чином, план Петра І відзначався свідомо внесеними помилками як щодо кількості військових сил, так і щодо позначення фортифікаційних споруд на полі битви. Цар прагнув якнайшвидше повідомити європейським країнам про свою перемогу, тож московські дипломатичні місії отримали два варіанти планів баталії – Людвіга Алларта та Петра І, які були широко розтиражовані. Тому ще до теперішнього часу російські картографічні джерела становлять дві групи, а дискусії щодо достовірності відображених ними подій, не припиняються.

Книги про Північну війну і Полтавську битву, в тому числі і «Книга Марсова» (1713 р.), московський цар редагував особисто. У них стверджувалося, що перемога була здобута «малым числом и малой кровью», наведені неправдиві дані щодо співвідношення сил супротивників. Саме ці відомості лягли в основу всіх наступних історичних досліджень про Полтавську битву.

«Преславная виктория» була увічнена великою кількістю спеціально написаних на замовлення живописних полотен найвідомішими майстрами Європи.  Одне з них роботи П’єра Дені Мартена-молодшого ви бачили в центральній залі музею.  Картина «Апофеоз Петра І», виконана у жанрі алегорії, написана  іконописцями с. Борисівка Грайворонського повіту Курської губернії. Експонувалася в музеї Полтавської битви на Шведській Могилі.

Перемогу над шведською армією Петро І пов’язав із милістю Божою. Феофан Прокопович, префект Києво-Могилянської академії, ідеолог московського царя, у «Слове похвальном», виголошеному 24 липня 1709 року у київському соборі Святої Софії у присутності царя, порівняв Петра І з біблейським героєм Сампсоном, який у боротьбі з левом розірвав йому пащу. Алегорія виявилася вдалою, оскільки Полтавська битва за церковним календарем відбулася в день Святого Сампсона, а традиційним символом Швеції був лев. Феофан Прокопович назвав Петра І «отцом отечества нашего», який врятував рідну землю від смертельної небезпеки, проігнорувавши той факт, що цар був ініціатором війни.

«Героїчний полтавський міф» прислужився формуванню ідеології Російської імперії. У Полтаві зводяться монументи, пов’язані з цією подією. У 1778 році за ініціативою бургомістра П.Я.Руденка було споруджено перший пам’ятник, присвячений Полтавській битві. До нашого часу він не зберігся. Залишилася лише мідна гравюра «Полтавська битва», яка розташовувалася на ньому.

З ідеологічною метою колишній центр Полтавського козацького полку в 1802 році набув статусу губерніального міста і поступово перетворився на своєрідний пам’ятник Полтавській битві . Імперія принесла в місто традицію відзначення своїх ювілейних дат. З нагоди 100-річчя баталії встановили пам’ятник Слави. Пишні урочистості відбулися в місті влітку 1849 року, коли відкрили пам’ятник на місці відпочинку Петра І. 30 травня 1872 року тут гучно святкували 200-річчя від дня народження першого російського імператора. Тогочасна влада насаджувала новий світогляд, знищуючи історичну пам’ять українців. Один із найдавніших храмів Полтави, збережених до наших днів, – козацька Спаська церква – завдяки творцям імперських міфів став асоціюватися лише з місцем молебню Петра І після Полтавської битви.

Одразу після Полтавської битви почалася меморіалізація поля баталії. Перша історична пам’ятка – братська могила воїнів московської армії, в якій 28 червня 1709 року за наказом московського царя поховали загиблих солдат та офіцерів. У 1856 році поряд з братською могилою звели невелику цегляну Сампсоніївську церкву. Ці об’єкти  зазнали часових змін, але збереглися до нашого часу.

Поразка в російсько-японській війні, революція 1905–1907 років, пожвавлення національних рухів спонукали владу до посилення імперського патріотичного виховання населення шляхом пропаганди воєнно-історичного минулого, прославлення могутності Російської держави та її армії. Однією із вигідних для цього тем стала перемога Петра І у Полтавській битві.

Ювілейні заходи у червні 1909 року відбулися по всій імперії. У Полтаві 26-27 червня перебував Микола ІІ. До міста прибули очільники всіх міністерств Росії, вищі ієрархи Російської православної церкви, вищі військові чини. У заходах взяли участь 11 тисяч військових. На честь цієї події було виготовлено велику кількість медалей та жетонів.

У дні святкування в Полтаві відкрили 4 пам’ятники, 10 обелісків на місцях редутів московської армії та музей Полтавської битви на Шведській Могилі. Фундатором і першим директором музею був викладач історії Петровського Полтавського кадетського корпусу, учений, краєзнавець, архівіст І.Ф.Павловський. Каталог музею Полтавської битви на Шведській Могилі, виданий 1910 року, вказує, що колекція налічувала 339 експонатів.

Із приходом до влади більшовиків тема Полтавської битви втратила актуальність. По всій країні відбувалося знесення пам’яток царату. У 30-х роках перемога 1709 року набуває особливої актуальності. Радянськими ідеологами почала активно впроваджуватися теза про братське героїчне минуле російського, українського та білоруського народів. На початку 1939 року вийшли загальносоюзна та республіканська постанови КП(б), КП(б)У щодо 230-х роковин Полтавського бою. Полтава знову стала одним із центрів відзначення цієї дати.

У радянському міфі про події Північної війни в Україні з’явилися поняття «народна війна», «партизанська війна проти шведських загарбників», які поєднувалися із «класовою боротьбою народу проти експлуататорів-мазепинців». Посилювалися акценти на збереженні українським народом вірності союзу з російським народом, з Росією. 23 вересня 1950 року в Полтаві урочисто відкрили музей історії Полтавської битви. З нагоди 250-річчя історичної події тут добудували додаткову залу, в якій розмістили діораму «Полтавська битва», виконану художниками військової студії імені М. Грекова, і батальні полотна майстрів радянської доби, що демонструють героїчний міф Полтавської вікторії. За радянських часів музею була відведена роль активного пропагандиста комуністичної ідеології.

Полтава у 2009 році знову опинилася в епіцентрі подій. Тоді українське місто не святкувало, а відзначало ювілейну дату, взявши за гасло своєї діяльності шведське прислів’я «Час лікує рани», керуючись толерантним ставленням до історичної події, вшановуючи пам’ять усіх полеглих на полі бою. Позиція офіційної делегації Росії проявилася в ігноруванні покладання квітів до пам’ятників загиблим українським козакам та шведам від співвітчизників.

ШВЕЦІЯ

Для Швеції «поразка під Полтавою від військ Петра І означала кінець шведської мілітарної держави, але знаменувала початок «доби свобод», – в кінцевому результаті привела до створення держави загального добробуту, – так званої «шведської моделі», – яка стала предметом досліджень і певною мірою наслідувань у всьому світі, – констатував Йорген Вейбулль, професор історії Гетеборзького університету. Швеція першою у світі 1766 року прийняла Акт про свободу друку. Із 1814 року не бере участі у військових конфліктах, оголошувала про нейтралітет у Першій і Другій світових війнах, є членом ООН, не входить до жодного військового блоку, але відправляє свої війська для участі у миротворчих операціях.

Стабільність шведського життя сприяла збереженню унікальних документів з історії цієї країни. Більше того, у шведських архівах зберігається велика кількість історичних джерел, які стосуються минулого України, зокрема фонд «Cosacica». Із 40-х років ХУІІІ століття шведи починають друкувати щоденники, мемуари найближчого оточення Карла ХІІ – Адама Левенгаупта, Акселя Юленкрука, офіційних історіографів шведського короля Георга Нордеберга, Густава Адлерфельта, щоденникові записи каролінців (офіцерів і солдатів Карла ХІІ); ґрунтовні дослідження з історії Північної війни і Полтавської битви Шведські архіви і сьогодні дозволяють відкривати безцінні історичні джерела. Архівіст Гокан Генріксон з міста Еребру оприлюднив велику кількість документів ХУІІ-ХУІІІ століть, які розповідають про долі військовополонених періоду Великої Північної війни.

Саме шведські військові історики першими почали досліджувати територію поля Полтавської битви. 1897 року тут побував майор шведської армії Клаус Гріль, який ініціював встановлення пам’ятника загиблим співвітчизникам у Полтаві.  1911 року історичні місця відвідали лейтенанти шведського Генерального штабу Карл Бенедік і Фрей Рюдеберг. Результатом цієї експедиції стали видані Карлом Бенедіком 1918 року карти шведського Генерального штабу (95 штук) і  чотиритомне видання «Карл ХІІ на полі битви». Карта самого поля Полтавської битви є цінним джерелом для дослідників, дає уявлення про топографію місцевості початку ХХ століття, на ній позначені місця ймовірних поховань шведських воїнів.

Цю справу продовжила Міжнародна археологічна експедиція, що працювала два польових сезони (2007-2008 роки). Її очолив відомий військовий археолог, доктор наук  Бо Кнарстрьом зі шведської Національної служби охорони пам’яток. Дослідники зі Швеції, США та України за допомогою спеціальних приладів здійснили обстеження поля, знайшли чимало артефактів, які передали до фондів нашого музею .

Із 1998 року наш заповідник плідно співпрацює з Товариством військової історії Швеції (SMB), яке очолює Пер-Андерс Лундстрем, а почесним головою є бригадний генерал у відставці Ейнар Літ. Ця організація нараховує 40 тисяч членів (населення Швеції – понад 10 мільйонів). Почесним членом товариства є нинішній король Швеції Карл ХУІ Густав. За 22 роки співпраці експозиція музею значно поповнилася предметами, що суттєво доповнюють шведську складову.

УКРАЇНА

На думку провідного українського історика Олександра Оглоблина, «…дальша історія України явно показала, що властиво ця величезна поразка української держави й української державницької ідеї, яка сталася 1708‒1709 років, разом з тим стала й початком дальшого розвитку українства, української національної ідеї». Українське національне життя не вмерло з ліквідацією Гетьманщини, а продовжувало своє існування у різних патріотичних середовищах. До яскравих творів української національно-державницької думки другої  половини ХУІІІ – початку ХІХ століть належать: «Разговор Великороссии с Малороссией» (1762 р.) Семена Дівовича, написаний «в честь славу и защищение всей Малороссии», можливо, за дорученням гетьмана К.Розумовського, «Ода на рабство» (1782 р.) Василя Капніста як протест проти скасування  державної автономії України російським урядом, «вічний твір української незалежності» – «Історія Русів». Текст останнього був найвпливовішим у формуванні українського національного руху. «Історією Русів» захоплювалися і Микола Гоголь, і Тарас Шевченко. Обидва у своїх творах розмірковували про роль гетьмана Івана Мазепи в історії України. Вагому роль у розвитку вітчизняної історичної науки відіграло Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Протягом  1908-1909 рр. у записках НТШ були опубліковані ґрунтовні дослідження Михайла Грушевського, Степана Томашівського, Альфреда Єнсена та інших його членів, присвячені історії України ХУІІ-ХУІІІ століть. На противагу помпезним святкуванням Російською імперією 200-річчя Полтавської битви національно свідомі науковці, митці, громадськість, молодіжні організації відзначили річницю воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи та укладення ним союзу зі шведським королем Карлом ХII. У 1909 році на сторінках газет «Рада» та «Діло» вони друкували протести проти святкування. Вийшли у світ спеціальні конверти, листівки, поштові марки, присвячені гетьману Івану Мазепі та його добі.

Імперський підхід в оцінці історії Гетьманщини був збережений і радянськими ідеологами. Воєнно-політичний союз гетьмана Івана Мазепи зі шведським королем Карлом ХІІ оцінювався не як прагнення здобути незалежність України, а як зрада московського царя. В тоталітарних умовах частина представників національної еліти була змушена залишити Україну і працювати за її межами. Починаючи з 20-х років минулого століття, вони об’єднувалися у наукові центри, найвідомішими з яких є Український вільний університет, Український науковий інститут, Українська вільна академія наук, Український науковий інститут Гарвардського університету. Провідні історики діаспори зібрали багатий фактологічний матеріал про гетьмана Івана Мазепу: встановили дату його народження, місце поховання, досліджували питання автентичного портрету відомого діяча. Висвітлили багатогранну діяльність гетьмана, зокрема як мецената в царині освіти й культури, основні засади внутрішньої і зовнішньої політики, яку проводив керманич Гетьманщини. На підставі джерельної бази встановили причини розриву з Московією та укладення українсько-шведського союзу. Завдяки їхній праці світ дізнався про Івана Мазепу,  досвідченого політика, воїна, дипломата, котрим у свій час захоплювалися Вольтер, Джордж Байрон, Юліуш Словацький, Віктор Гюго, Проспер Меріме  та інші європейці як борцем за свободу своєї Вітчизни.

Тому ім’я Івана Мазепи представлене на карті світу, йому встановлені пам’ятники і пам’ятні знаки в Україні і за її межами. Практично в кожному українському місті є вулиця Івана Мазепи. Українська держава за роки незалежності вшанувала та увічнила сторінки власної історії. Указом Президента України Віктора Ющенка від 25 березня 2009 року була заснована державна нагорода України –  Хрест Івана Мазепи за вагомий внесок у відродження національної культурно-мистецької, духовної, архітектурної, військово-історичної спадщини, заслуги у державотворчій, дипломатичній, гуманістичній, науковій, просвітницькій та благодійній діяльності. Зображенням гетьмана є  на десятигривневій купюрі, Національним банком випущено  срібні ювілейні монети, присвячені добі Мазепи та українсько-шведським воєнно-політичним союзам. Укрпошта підготувала серію тематичних поштових марок та конвертів. 6 травня 2020 року Указом Президента України Володимира Зеленського ім’я гетьмана Івана Мазепи присвоєне 54-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних сил України.

У незалежній Україні сучасні історики продовжують справу своїх попередників. Ними підготовлено чимало цікавих, інформативних, наукових та науково-популярних, неупереджених видань. Серед них двотомне видання «Гетьман», присвячене Іванові Мазепі та його добі, над яким працювали відомі дослідники Ольга Ковалевська, Олексій Кресін, Сергій Павленко, Олексій Сокирко, В’ячеслав Станіславський, Володимир Панченко.

До цього часу питання автентичного зображення Івана Мазепи залишається дискусійним, оскільки за наказом московського царя Петра І знищувалися прижиттєві зображення гетьмана. Картина сучасного полтавського художника Ігоря Гречановського «Апофеоз Івана Мазепи» – спроба крізь віки показати багатогранну діяльність українського державника, котрий для багатьох став символом незламності, борцем за незалежність Вітчизни.