Для Росії, Швеції та України Полтавська битва мала діаметрально протилежні наслідки, а відтак у кожного народу формувався різний світогляд та часове осмислення події. Відразу після її завершення московська влада в особі царя Петра І розпочала творення власного бачення цієї події та її історичного значення. У листах, відправлених з поля битви 27 червня 1709 року до найближчого оточення, насамперед до царевича Олексія, Петро І назвав перемогу «нечуваною новиною», «нечуваною вікторією», «великою неочікуваною вікторією». Тобто Петро І сприймав цю перемогу як неочікувану, неймовірну, фантастичну. Але згодом постала необхідність докладніше обґрунтувати причини перемоги московської армії над шведською як для себе, так і, в першу чергу, для європейців. Московським царем була запущена в хід потужна пропагандистська машина. Масово почали продукуватися листи, реляції, підправлені карти битви, гравюри, живописні полотна, медалі і медальйони, історичні праці. Усе це повинно було переконати сучасників і нащадків у величі й грандіозності події. За понад триста років Полтавська битва обросла різними оцінками й інтерпретаціями, які лягли в основу міфу про неї.
Петро І для пропагандистського забезпечення своїх військових перемог замовив серію медалей і медальйонів, пов’язаних із перемогою під Полтавою, відомим іноземним майстрам Францу Мюллеру, Соломону Гуену та іншим.
Одним із засобів донесення інформації стала й гравюра, яка давала можливість отримати велику кількість відбитків одного й того ж зображення. Тематичні сюжети замовляли найкращим іноземним граверам Пітеру Пікарту й Андріану Шхонебеку, а також власним майстрам – братам Івану та Олексію Зубовим. Зображення медалей і гравюр мали алегоричний характер: Петро І порівнював себе із найвидатнішими полководцями стародавнього світу – Олександром Македонським та Юлієм Цезарем.
Полтавська битва 27 червня 1709 року розгорнулася за непередбачуваним сценарієм, однак московський цар послідовно переконував Європу, що перемога була здобута завдяки його військовому генію. Він особисто відредагував перші плани баталії та «Книгу Марсову» (1713 р.). У ній стверджувалося, що перемога була здобута «малим числом і малою кров’ю», наведені неправдиві дані щодо співвідношення сил супротивників. Саме ці відомості лягли в основу всіх наступних історичних досліджень про Полтавську битву.
Подія була увічнена великою кількістю живописних полотен.
Перемогу над шведською армією Петро І пов’язав із милістю Божою. Феофан Прокопович, префект Києво-Могилянської академії, ідеолог московського царя, у «Слові похвальному», виголошеному 24 липня 1709 року у київському соборі Святої Софії у присутності царя, порівняв Петра І з біблейським героєм Сампсоном, який у боротьбі з левом розірвав йому пащу. Алегорія виявилася вдалою, оскільки Полтавська битва за церковним календарем відбулася в день Святого Сампсона, а традиційним символом Швеції був лев. Феофан Прокопович назвав Петра І «батьком вітчизни нашої», який врятував рідну землю від смертельної небезпеки, проігнорувавши той факт, що цар був ініціатором війни.
«Героїчний полтавський міф» прислужився формуванню ідеології Російської імперії.
Із приходом до влади більшовиків тема Полтавської битви втратила актуальність. По всій країні відбувалося знесення пам’яток царату. У 30-х роках перемога 1709 року набуває особливої актуальності. Радянськими ідеологами почала активно впроваджуватися теза про братське героїчне минуле російського, українського та білоруського народів.
У радянському міфі про події Північної війни в Україні з’явилися поняття «народна війна», «партизанська війна проти шведських загарбників», які поєднувалися із «класовою боротьбою народу проти експлуататорів-мазепинців». Посилювалися акценти на збереженні українським народом вірності союзу з російським народом, з Росією. 23 вересня 1950 року в Полтаві урочисто відкрили музей історії Полтавської битви. За радянських часів музею була відведена роль активного пропагандиста комуністичної ідеології.
Полтава у 2009 році знову опинилася в епіцентрі подій. Тоді українське місто не святкувало, а відзначало ювілейну дату, взявши за гасло своєї діяльності шведське прислів’я «Час лікує рани», керуючись толерантним ставленням до історичної події, вшановуючи пам’ять усіх полеглих на полі бою. Позиція офіційної делегації Росії проявилася в ігноруванні покладання квітів до пам’ятників загиблим українським козакам та шведам від співвітчизників.
Для Швеції «поразка під Полтавою від військ Петра І означала кінець шведської мілітарної держави, але знаменувала початок «доби свобод», – в кінцевому результаті привела до створення держави загального добробуту, – так званої «шведської моделі», – яка стала предметом досліджень і певною мірою наслідувань у всьому світі Швеція першою у світі 1766 року прийняла Акт про свободу друку.
Стабільність шведського життя сприяла збереженню унікальних документів з історії цієї країни. Більше того, у шведських архівах зберігається велика кількість історичних джерел, які стосуються минулого України, зокрема фонд «Cosacica».
Саме шведські військові історики першими почали досліджувати територію поля Полтавської битви. 1897 року тут побував майор шведської армії Клаус Гріль, який ініціював встановлення пам’ятника загиблим співвітчизникам у Полтаві. 1911 року історичні місця відвідали лейтенанти шведського Генерального штабу Карл Бенедік і Фрей Рюдеберг. Результатом цієї експедиції стали видані Карлом Бенедіком 1918 року карти шведського Генерального штабу (95 штук) і чотиритомне видання «Карл ХІІ на полі битви».
Цю справу продовжила Міжнародна археологічна експедиція, що працювала два польових сезони (2007-2008 роки). Її очолив відомий військовий археолог, доктор наук Бо Кнарстрьом зі шведської Національної служби охорони пам’яток.
Із 1998 року наш заповідник плідно співпрацює з Товариством військової історії Швеції (SMB), яке очолює Пер-Андерс Лундстрем, а почесним головою є бригадний генерал у відставці Ейнар Літ. Ця організація нараховує 40 тисяч членів (населення Швеції – понад 10 мільйонів). Почесним членом товариства є нинішній король Швеції Карл ХУІ Густав. За 25 років співпраці експозиція музею значно поповнилася предметами, що суттєво доповнюють шведську складову.
На думку провідного українського історика Олександра Оглоблина, «…дальша історія України явно показала, що властиво ця величезна поразка української держави й української державницької ідеї, яка сталася 1708‒1709 років, разом з тим стала й початком дальшого розвитку українства, української національної ідеї». Українське національне життя не вмерло з ліквідацією Гетьманщини, а продовжувало своє існування у різних патріотичних середовищах. До яскравих творів української національно-державницької думки другої половини ХУІІІ – початку ХІХ століть належать: «Розмова Великоросії з Малоросією» (1762 р.) Семена Дівовича, «Ода на рабство» (1782 р.) Василя Капніста як протест проти скасування державної автономії України російським урядом, «вічний твір української незалежності» – «Історія Русів». Текст останнього був найвпливовішим у формуванні українського національного руху. «Історією Русів» захоплювалися і Микола Гоголь, і Тарас Шевченко. Обидва у своїх творах розмірковували про роль гетьмана Івана Мазепи в історії України. Вагому роль у розвитку вітчизняної історичної науки відіграло Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Протягом 1908-1909 рр. у записках НТШ були опубліковані ґрунтовні дослідження Михайла Грушевського, Степана Томашівського, Альфреда Єнсена та інших його членів, присвячені історії України ХУІІ-ХУІІІ століть. На противагу помпезним святкуванням Російською імперією 200-річчя Полтавської битви національно свідомі науковці, митці, громадськість, молодіжні організації відзначили річницю воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи та укладення ним союзу зі шведським королем Карлом ХII. У 1909 році на сторінках газет «Рада» та «Діло» вони друкували протести проти святкування. Вийшли у світ спеціальні конверти, листівки, поштові марки, присвячені гетьману Івану Мазепі та його добі.
Імперський підхід в оцінці історії Гетьманщини був збережений і радянськими ідеологами. В тоталітарних умовах частина представників національної еліти була змушена залишити Україну і працювати за її межами. Починаючи з 20-х років минулого століття, вони об’єднувалися у наукові центри, найвідомішими з яких є Український вільний університет, Український науковий інститут, Українська вільна академія наук, Український науковий інститут Гарвардського університету. Провідні історики діаспори зібрали багатий фактологічний матеріал про гетьмана Івана Мазепу: встановили дату його народження, місце поховання, досліджували питання автентичного портрету відомого діяча. Висвітлили багатогранну діяльність гетьмана, зокрема як мецената в царині освіти й культури, основні засади внутрішньої і зовнішньої політики, яку проводив керманич Гетьманщини. На підставі джерельної бази встановили причини розриву з Московією та укладення українсько-шведського союзу.
Ім’я Івана Мазепи представлене на карті світу, йому встановлені пам’ятники і пам’ятні знаки в Україні і за її межами. Практично в кожному українському місті є вулиця Івана Мазепи. Українська держава за роки незалежності вшанувала та увічнила сторінки власної історії. Указом Президента України Віктора Ющенка від 25 березня 2009 року була заснована державна нагорода України – Хрест Івана Мазепи. Зображенням гетьмана є на десятигривневій купюрі, Національним банком випущено срібні ювілейні монети, присвячені добі Мазепи та українсько-шведським воєнно-політичним союзам. Укрпошта підготувала серію тематичних поштових марок та конвертів. 6 травня 2020 року Указом Президента України Володимира Зеленського ім’я гетьмана Івана Мазепи присвоєне 54-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних сил України.
У незалежній Україні сучасні історики продовжують справу своїх попередників. Ними підготовлено чимало цікавих, інформативних, наукових та науково-популярних, неупереджених видань. Серед них двотомне видання «Гетьман», присвячене Іванові Мазепі та його добі, над яким працювали відомі дослідники Ольга Ковалевська, Олексій Кресін, Сергій Павленко, Олексій Сокирко, В’ячеслав Станіславський, Володимир Панченко.
Експозиція зали за допомогою предметів живопису, архівних документів, рідкісних видань та фотографій показує процес виникнення та становлення кардинально протилежних поглядів на Полтавську битву. Картина сучасного полтавського художника Ігоря Гречановського «Апофеоз Івана Мазепи» – спроба крізь віки показати багатогранну діяльність українського державника, котрий для багатьох став символом незламності, борцем за незалежність Вітчизни.
Представлений інформаційний проєкт “Мазепинці – поборники незалежності України”, створений за фінансової підтримки посольства Швеції в Україні.