Напередодні баталії між Яківчанським та Малобудищанським лісами солдати московської армії збудували  10 редутів на шляху просування шведів. Вони мали вигляд чотирикутних земляних укріплень, обнесених валами (висотою близько 3 м) та ровами (глибиною 2,5 м). Довжина кожної сторони редуту дорівнювала близько 50 м, відстань між спорудами – близько 300 м (відстань рушничного пострілу).

До  200-річчя Полтавської битви місця розташування усіх десяти редутів ознакували бетонними обелісками. Автор цих споруд – військовий інженер, підполковник Г. Лагоріо. Обеліски мали пірамідальний вигляд, були виготовлені із бетону та обличковані мармуровими плитами, завершували їх бронзові двоголові орли.

Тривалий  час вважали, що фігури орлів зникли в роки громадянського протистояння 1917-1921 років, але останні архівні дослідження дозволяють припустити, що первинний вигляд вони мали ще на початку 30-х років ХХ століття.

У 1939 році старі обеліски замінили на нові, гранітні (архітектор Н. Євтушевський). На бетонних, а потім і на гранітних були написи, що зазначали, на місці якого редуту вони знаходяться.

У 1953 році відновили другий редут правого крила поперечної лінії.

Обеліск являє собою чотиригранний гранітний стовп із трьох блоків, який звужується догори. Його висота з основою 4,6 м.

До 300-річного ювілею Полтавської битви в 2009 році у натуральну величину відновлено третій редут поперечної лінії.

Аналіз картографічних джерел свідчить, що конфігурація системи редутів могла бути іншою. На картах, відредагованих Петром І, вона мала Т-подібну форму, за ними було зроблено ознакування редутів у 1909 році. На інших картах, у тому числі й генерал-квартирмейстера армії Петра І Л. Алларта, система редутів має V-подібну форму. Тож дискусії щодо розташування укріплень на полі Полтавської битви тривають і донині.